Оригінальний пінгвін
Найстрашніша історія винищення виду
У видавництві Наш Формат вийшла українською книга Шосте вимирання: неприродна історія Елізабет Колберт, американської журналістки, яка отримала Пулітцерівську премію у 2015 році. Ця книга – ніби велетенська стаття для суспільно-природничого журналу зі світовим ім'ям, у якій авторка шукає відповідь на питання, що станеться, якщо темпи вимирання прискоряться. З дозволу редакції Meconomica публікує уривок з книги.
Ісландський Інститут природничої історії займає нову будівлю на пустельному схилі пагорба за межами Рейк'явіка. Будівля має похилий дах і похилі скляні стіни та трішки нагадує ніс корабля. Вона була спроектована як науково-дослідний центр, без публічного доступу, що вимагає особливої згоди на вивчення зразків колекції інституту. Ці зразки, як я дізналася у день мого ділового візиту, включають опудало тигра, кенгуру й цілий кабінет опудал райських птахів.
Я вирішила відвідати інститут, щоб подивитися на безкрилу гагарку. Ісландія має сумнівну честь бути відомою як остання домівка цих птахів, і екземпляр, який я прийшла подивитися, був убитий десь у країні – ніхто не знає напевно точне місце – влітку 1821 року.
Пташину тушку придбав датський граф Фредерик Кристіан Рабен, який спеціально приїхав до Ісландії добути гагарку для своєї колекції (і ледве не потонув у цій спробі). Рабен привіз зразок додому до свого замку, і він залишався в приватних колекціях до 1971 року, коли потрапив на аукціон у Лондоні. Інститут природничої історії запросив пожертвування, і протягом трьох днів ісландці зробили внесок, еквівалентний 10 тис. британських фунтів, щоб викупити гагарку. (Одна, якій було на той час 10 років, розповідала мені, що спорожнила свою скарбничку заради цієї акції). Авіакомпанія Icelandair надала два безкоштовних місця для повернення птахи на батьківщину: одне для директора інституту, а інше — для коробки з гагаркою.
Ґудмундур Ґудмундссон, нинішній заступник директора інституту, був призначений показати мені гагарку. Ґудмундссон є експертом із форамініфер, крихітних морських істот, які утворюють мушлі складної форми, відомі як «шкаралупи». На нашому шляху до птиці ми зупинилися в його кабінеті, заповненому коробками з маленькими скляними трубками, кожна з яких містила зразки шкаралуп, що загриміли, як брязкальця, коли я підняла одну з них. Ґудмундссон розповів, що у вільний час займається перекладами. Кілька років тому він завершив перший ісландський переклад «Походження видів» і вважає прозу Дарвіна досить важкою для сприйняття – «речення в реченнях в реченнях» – і книга, «Uppruni Tegundanna», не продається добре, може тому, що багато ісландців вільно розмовляють англійською.
Ми пройшли до комори, де зберігали колекцію інституту. Опудало тигра, загорнуте в пластик, здавалося, було готове кинутися на опудало кенгуру. Безкрила гагарка – Pinguinus impennis – стояла окремо, сама по собі, у капсулі, спеціально виготовленій з оргскла. Вона сиділа на штучній скелі поруч зі штучним яйцем.
Безкрила гагарка була великою птицею; дорослі особини мали зріст більше двох із половиною футів. Гагарка не могла літати – це був один із небагатьох нелітаючих птахів Північної півкулі – і її короткі крила були майже комічно несумірні з її тілом. Пташка у капсулі мала каре пір'я на спині; ймовірно, воно було чорним, коли птах був живий, але з того часу знебарвилося. «Ультрафіолетове світло, – похмуро сказав Ґудмундссон, – Воно руйнує оперення». Пір'я на грудях гагарки було біле, і по білій плямі було якраз під кожним оком. Птаха набили так, щоб підкреслити його найбільш виразну особливість – великий, витіювато рифлений дзьоб, трохи висунутий угору. Це надавало йому вигляду скорботної зарозумілості.
Ґудмундссон пояснив, що безкрилу гагарку експонували в Рейк'явіку до 2008 року, коли інститут був реорганізований урядом Ісландії. На той час інше агентство мало створити нове помешкання для птиці, але різні причини, у тому числі фінансова криза в Ісландії, завадили цьому, тому гагарка графа Рабена сиділа на своїй штучній скелі в кутку комори. На скелі був напис фарбою, який Ґудмундссон переклав для мене: «Птах, виставлений тут напоказ, був убитий 1821 року. Він є однією з небагатьох безкрилих гагарок, які ще живуть».
У період свого розквіту, тобто перш, ніж люди зрозуміли, як досягти їхніх гніздовищ, безкрилі гагарки населяли терени від Норвегії до Ньюфаундленду і від Італії до Флориди; її популяція, ймовірно, налічувала мільйони особин. Коли перші поселенці прибули в Ісландію зі Скандинавії, безкрилі гагарки були настільки поширені, що їх регулярно подавали на обід, а пташині останки знаходили в розкопах побутового сміття Х століття. Перебуваючи у Рейк'явіку, я відвідала музей, побудований на руїнах того, що вважають однією з найдавніших споруд в Ісландії – довгого будинку, зліпленого зі смуг дерну.
За даними однієї з експозицій музею, гагарка безкрила була «легкою здобиччю» для середньовічних жителів Ісландії. На додаток до пари кісток гагарки, експозиція подає відео відтворення стародавньої зустрічі людини і птаха. На відео темна фігура повзе вздовж скелястого берега до темної гагарки. Коли вона наблизилася досить близько, фігура витягла палицю й забила істоту ударами по голові. Гагарка відповіла криком, подібним до звука клаксона й хрокання. Відео мені здалося похмуро захопливим, і дивилася я його півтора десятка разів. Підповзання, побиття, пронизливий крик. Повтор.
Як найдостовірніше можна визначити, безкрилі гагарки жили багато в чому подібно до пінгвінів. Насправді, безкрилі гагарки були оригінальними «пінгвінами». Їх так назвали європейські моряки, які натрапили на пташок у Північній Атлантиці. Етимологія слова «пінгвін» є неясною і може або не може бути простежена до латинського слова pinguis, що означає «жир». Пізніше, коли наступні покоління моряків зустріли нелітаючих птахів подібного окрасу у Південній півкулі, вони використали ту ж саму назву, що призвело до плутанини, оскільки гагарки й пінгвіни відносяться до цілком різних родин. (Пінгвіни складають свою власну родину, у той час як гагарки є членами родини, до якої входять тупики та чистики; генетичний аналіз показав, що найближчими живими родичами безкрилої гагарки є водорізи).
Як і пінгвіни, безкрилі гагарки були фантастичними плавцями – очевидці свідчать про «разючу швидкість» у воді – і вони проводили більшу частину свого життя в морі. Але в час сезону розмноження, у травні й червні, вони перевальцем ішли на берег у величезних кількостях, і тут на них чекала небезпека. На безкрилу гагарку завзято полювали корінні американці: одна стародавня могила в Канаді містила більше ста її дзьобів; те саме робили європейці палеоліту: кістки безкрилої гагарки знайдені на археологічних об'єктах серед інших у Данії, Швеції, Іспанії, Італії і на Гібралтарі. До появи в Ісландії перших поселенців багато ділянок розмноження вже були розграбовані і кількість цих місць стрімко зменшувалася. Потім прийшов час повальної бійні.
На початку XVI століття європейці, спокушені багатим промислом тріски, почали здійснювати регулярні рейси до Ньюфаундленду. На своєму шляху вони наткнулися на плиту рожевого граніту площею близько 50 акрів, що піднімалася над хвилями. Навесні плита була вкрита птахами, що стояли, наче розмовляючи один з одним, плечем-до-плеча. Серед них було багато олушів і кайр; решта – безкрилі гагарки. Плита, що знаходилася на відстані близько 40 миль від північно-східного узбережжя Ньюфаундленду, стала відомою як острів Птахів або, у деяких звітах, острів Пінгвінів; сьогодні він відомий як острів Фанк. Ближче до кінця довгого трансатлантичного переходу, коли провізії майже не лишалося, свіже м'ясо високо цінували, і незабаром виявили ту легкість, із якою можна було знімати гагарок із плити. У звіті 1534 року французький дослідник Жак Картьє написав, що деякі з мешканців острова Птахів були «такими великими, як гуси».
Британська експедиція, яка висадилася на острові кілька років потому, застала його «заповненим великим натовпом». Чоловіки доправляли «велику кількість птахів» на свої кораблі й оголошували результати полювання як цілком смачні – «дуже хороше й поживне м'ясо». У звіті за 1622 рік капітана на ім'я Річард Вілтборн описано, як безкрилих гагарок женуть на човни «сотнями одночасно, неначе Бог зробив невинною таку бідну істоту, щоб стати таким чудовим засобом для підтримки життя людини».
Я вирішила відвідати інститут, щоб подивитися на безкрилу гагарку. Ісландія має сумнівну честь бути відомою як остання домівка цих птахів, і екземпляр, який я прийшла подивитися, був убитий десь у країні – ніхто не знає напевно точне місце – влітку 1821 року.
Пташину тушку придбав датський граф Фредерик Кристіан Рабен, який спеціально приїхав до Ісландії добути гагарку для своєї колекції (і ледве не потонув у цій спробі). Рабен привіз зразок додому до свого замку, і він залишався в приватних колекціях до 1971 року, коли потрапив на аукціон у Лондоні. Інститут природничої історії запросив пожертвування, і протягом трьох днів ісландці зробили внесок, еквівалентний 10 тис. британських фунтів, щоб викупити гагарку. (Одна, якій було на той час 10 років, розповідала мені, що спорожнила свою скарбничку заради цієї акції). Авіакомпанія Icelandair надала два безкоштовних місця для повернення птахи на батьківщину: одне для директора інституту, а інше — для коробки з гагаркою.
Ґудмундур Ґудмундссон, нинішній заступник директора інституту, був призначений показати мені гагарку. Ґудмундссон є експертом із форамініфер, крихітних морських істот, які утворюють мушлі складної форми, відомі як «шкаралупи». На нашому шляху до птиці ми зупинилися в його кабінеті, заповненому коробками з маленькими скляними трубками, кожна з яких містила зразки шкаралуп, що загриміли, як брязкальця, коли я підняла одну з них. Ґудмундссон розповів, що у вільний час займається перекладами. Кілька років тому він завершив перший ісландський переклад «Походження видів» і вважає прозу Дарвіна досить важкою для сприйняття – «речення в реченнях в реченнях» – і книга, «Uppruni Tegundanna», не продається добре, може тому, що багато ісландців вільно розмовляють англійською.
Ми пройшли до комори, де зберігали колекцію інституту. Опудало тигра, загорнуте в пластик, здавалося, було готове кинутися на опудало кенгуру. Безкрила гагарка – Pinguinus impennis – стояла окремо, сама по собі, у капсулі, спеціально виготовленій з оргскла. Вона сиділа на штучній скелі поруч зі штучним яйцем.
Безкрила гагарка була великою птицею; дорослі особини мали зріст більше двох із половиною футів. Гагарка не могла літати – це був один із небагатьох нелітаючих птахів Північної півкулі – і її короткі крила були майже комічно несумірні з її тілом. Пташка у капсулі мала каре пір'я на спині; ймовірно, воно було чорним, коли птах був живий, але з того часу знебарвилося. «Ультрафіолетове світло, – похмуро сказав Ґудмундссон, – Воно руйнує оперення». Пір'я на грудях гагарки було біле, і по білій плямі було якраз під кожним оком. Птаха набили так, щоб підкреслити його найбільш виразну особливість – великий, витіювато рифлений дзьоб, трохи висунутий угору. Це надавало йому вигляду скорботної зарозумілості.
Ґудмундссон пояснив, що безкрилу гагарку експонували в Рейк'явіку до 2008 року, коли інститут був реорганізований урядом Ісландії. На той час інше агентство мало створити нове помешкання для птиці, але різні причини, у тому числі фінансова криза в Ісландії, завадили цьому, тому гагарка графа Рабена сиділа на своїй штучній скелі в кутку комори. На скелі був напис фарбою, який Ґудмундссон переклав для мене: «Птах, виставлений тут напоказ, був убитий 1821 року. Він є однією з небагатьох безкрилих гагарок, які ще живуть».
У період свого розквіту, тобто перш, ніж люди зрозуміли, як досягти їхніх гніздовищ, безкрилі гагарки населяли терени від Норвегії до Ньюфаундленду і від Італії до Флориди; її популяція, ймовірно, налічувала мільйони особин. Коли перші поселенці прибули в Ісландію зі Скандинавії, безкрилі гагарки були настільки поширені, що їх регулярно подавали на обід, а пташині останки знаходили в розкопах побутового сміття Х століття. Перебуваючи у Рейк'явіку, я відвідала музей, побудований на руїнах того, що вважають однією з найдавніших споруд в Ісландії – довгого будинку, зліпленого зі смуг дерну.
За даними однієї з експозицій музею, гагарка безкрила була «легкою здобиччю» для середньовічних жителів Ісландії. На додаток до пари кісток гагарки, експозиція подає відео відтворення стародавньої зустрічі людини і птаха. На відео темна фігура повзе вздовж скелястого берега до темної гагарки. Коли вона наблизилася досить близько, фігура витягла палицю й забила істоту ударами по голові. Гагарка відповіла криком, подібним до звука клаксона й хрокання. Відео мені здалося похмуро захопливим, і дивилася я його півтора десятка разів. Підповзання, побиття, пронизливий крик. Повтор.
Як найдостовірніше можна визначити, безкрилі гагарки жили багато в чому подібно до пінгвінів. Насправді, безкрилі гагарки були оригінальними «пінгвінами». Їх так назвали європейські моряки, які натрапили на пташок у Північній Атлантиці. Етимологія слова «пінгвін» є неясною і може або не може бути простежена до латинського слова pinguis, що означає «жир». Пізніше, коли наступні покоління моряків зустріли нелітаючих птахів подібного окрасу у Південній півкулі, вони використали ту ж саму назву, що призвело до плутанини, оскільки гагарки й пінгвіни відносяться до цілком різних родин. (Пінгвіни складають свою власну родину, у той час як гагарки є членами родини, до якої входять тупики та чистики; генетичний аналіз показав, що найближчими живими родичами безкрилої гагарки є водорізи).
Як і пінгвіни, безкрилі гагарки були фантастичними плавцями – очевидці свідчать про «разючу швидкість» у воді – і вони проводили більшу частину свого життя в морі. Але в час сезону розмноження, у травні й червні, вони перевальцем ішли на берег у величезних кількостях, і тут на них чекала небезпека. На безкрилу гагарку завзято полювали корінні американці: одна стародавня могила в Канаді містила більше ста її дзьобів; те саме робили європейці палеоліту: кістки безкрилої гагарки знайдені на археологічних об'єктах серед інших у Данії, Швеції, Іспанії, Італії і на Гібралтарі. До появи в Ісландії перших поселенців багато ділянок розмноження вже були розграбовані і кількість цих місць стрімко зменшувалася. Потім прийшов час повальної бійні.
На початку XVI століття європейці, спокушені багатим промислом тріски, почали здійснювати регулярні рейси до Ньюфаундленду. На своєму шляху вони наткнулися на плиту рожевого граніту площею близько 50 акрів, що піднімалася над хвилями. Навесні плита була вкрита птахами, що стояли, наче розмовляючи один з одним, плечем-до-плеча. Серед них було багато олушів і кайр; решта – безкрилі гагарки. Плита, що знаходилася на відстані близько 40 миль від північно-східного узбережжя Ньюфаундленду, стала відомою як острів Птахів або, у деяких звітах, острів Пінгвінів; сьогодні він відомий як острів Фанк. Ближче до кінця довгого трансатлантичного переходу, коли провізії майже не лишалося, свіже м'ясо високо цінували, і незабаром виявили ту легкість, із якою можна було знімати гагарок із плити. У звіті 1534 року французький дослідник Жак Картьє написав, що деякі з мешканців острова Птахів були «такими великими, як гуси».
Британська експедиція, яка висадилася на острові кілька років потому, застала його «заповненим великим натовпом». Чоловіки доправляли «велику кількість птахів» на свої кораблі й оголошували результати полювання як цілком смачні – «дуже хороше й поживне м'ясо». У звіті за 1622 рік капітана на ім'я Річард Вілтборн описано, як безкрилих гагарок женуть на човни «сотнями одночасно, неначе Бог зробив невинною таку бідну істоту, щоб стати таким чудовим засобом для підтримки життя людини».
«Якщо ви прийшли по їхнє пір'я, то не завдаватимете собі клопоту їх вбивати; просто притискаєте одного з них та зриваєте найкраще пір'я. Потім пускаєте бідного пінгвіна за течією з напівголою й розірваною шкірою на погибель»
Протягом кількох наступних десятиліть знайшли й інші застосування безкрилої гагарки, крім «підтримки життя». (Як зауважив один хроніст, «безкрилих гагарок острова Фанк використовували в такі способи, в які тільки людська винахідливість може вигадати»). Птахи стали наживкою, джерелом пір'я для набивання матраців і паливом. На острові Фанк звели кам'яні огорожі – їх залишки видно ще сьогодні – і туди заганяли птахів, поки хтось не знаходив час їх забити. Або ні. Англійський моряк на ім'я Аарон Томас, який ходив до Ньюфаундленду на кораблі королівських ВМС «Boston» писав:
«Якщо ви прийшли по їхнє пір'я, то не завдаватимете собі клопоту їх вбивати; просто притискаєте одного з них та зриваєте найкраще пір'я. Потім пускаєте бідного пінгвіна за течією з напівголою й розірваною шкірою на погибель».
На острові Фанк немає дерев і, отже, нема чого палити. Це призвело до іншої практики, записаної Томасом.
«Ви берете казанок, в який кладете тушки одного або двох пінгвінів, розпалюєте вогонь під ним, і вогонь може підтриміватися жиром цих двох нещасних пінгвінів. Їхні жирні тушки швидко дають полум'я».
Було підраховано, що коли європейці вперше висадилися на острові Фанк, вони побачили, як сто тисяч пар безкрилих гагарок доглядають 100 тис. яєць. (Імовірно, безкрилі гагарки несли тільки по одному яйцю на рік; вони мали близько п'яти дюймів у довжину й були в коричневу й чорну цяточку, як малюнки Джексона Поллока [3] ). Звичайно, гніздова колонія острова мала бути великою для виживання протягом більш ніж двох століть знищення. Хоча до кінця XVIII століття кількість птахів різко знизилася, торгівля пером стала настільки прибутковою, що бригади чоловіків проводили все літо на острові Фанк, обпалюючи та обскубуючи тушки. У 1785 році Джордж Картрайт, англійський торговець і дослідник, спостерігав за цими бригадами: «Руйнування, яке вони чинили, неймовірне». Він передбачав: якщо цю діяльність не зупинити якнайшвидше, то від безкрилої гагарки скоро «майже нічого не залишиться».
Незрозуміло, чи бригадам дійсно вдалося вибити з острова останніх гагарок, чи бійня просто зменшила колонію до того, що вона стала вразливою для інших сил. (Зменшення щільності популяції робить виживання менш імовірним для решти осіб – явище, відоме як ефект Оллі [4] ). У кожному разі, 1800 рік є датою, яку зазвичай зазначають як час викорінення безкрилої гагарки з Північної Америки.
«Якщо ви прийшли по їхнє пір'я, то не завдаватимете собі клопоту їх вбивати; просто притискаєте одного з них та зриваєте найкраще пір'я. Потім пускаєте бідного пінгвіна за течією з напівголою й розірваною шкірою на погибель».
На острові Фанк немає дерев і, отже, нема чого палити. Це призвело до іншої практики, записаної Томасом.
«Ви берете казанок, в який кладете тушки одного або двох пінгвінів, розпалюєте вогонь під ним, і вогонь може підтриміватися жиром цих двох нещасних пінгвінів. Їхні жирні тушки швидко дають полум'я».
Було підраховано, що коли європейці вперше висадилися на острові Фанк, вони побачили, як сто тисяч пар безкрилих гагарок доглядають 100 тис. яєць. (Імовірно, безкрилі гагарки несли тільки по одному яйцю на рік; вони мали близько п'яти дюймів у довжину й були в коричневу й чорну цяточку, як малюнки Джексона Поллока [3] ). Звичайно, гніздова колонія острова мала бути великою для виживання протягом більш ніж двох століть знищення. Хоча до кінця XVIII століття кількість птахів різко знизилася, торгівля пером стала настільки прибутковою, що бригади чоловіків проводили все літо на острові Фанк, обпалюючи та обскубуючи тушки. У 1785 році Джордж Картрайт, англійський торговець і дослідник, спостерігав за цими бригадами: «Руйнування, яке вони чинили, неймовірне». Він передбачав: якщо цю діяльність не зупинити якнайшвидше, то від безкрилої гагарки скоро «майже нічого не залишиться».
Незрозуміло, чи бригадам дійсно вдалося вибити з острова останніх гагарок, чи бійня просто зменшила колонію до того, що вона стала вразливою для інших сил. (Зменшення щільності популяції робить виживання менш імовірним для решти осіб – явище, відоме як ефект Оллі [4] ). У кожному разі, 1800 рік є датою, яку зазвичай зазначають як час викорінення безкрилої гагарки з Північної Америки.
Близько 30 років тому, під час роботи на книгою «Птахи Америки», Джон Джеймс Одюбон поїхав на Ньюфаундленд у пошуках безкрилих гагарок для малювання з натури. Він не знайшов жодної, а для ілюстрації був вимушений використати опудала птиці з Ісландії, які придбав дилер у Лондоні. У своєму описі безкрилої гагарки Одюбон пише, що вона була «рідкісною й випадковою на берегах Ньюфаундленду», і що «мова йшла про розплодження на скелі на тому острові» – цікаве протиріччя, оскільки про жодну племінну птицю не можна сказати, що вона «випадкова».
Після того, як птахи острова Фанк були засолені, обскубані й засмажені у фритюрі до забуття, у світі лишилася тільки одна значна колонія безкрилих гагарок на острові Гейрфюгльаскер (або Скеля безкрилих гагарок), який знаходиться у 30 милях від півострова Рейк'янес у південно-західній Ісландії. Багато до лиха гагарок додало виверження вулкану, яке зруйнувало Гейрфюгльаскер у 1830 році. Воно залишило птахам єдиний самотній притулок, маленький острівець, відомий як Ельдей. До цього часу безкрила гагарка натрапила на нову загрозу – власну малочисельність. Шкури та яйця жадібно вишуковували джентльмени, на кшталт графа Рабена, які хотіли заповнити свої колекції. Заслугою таких «ентузіастів» було вбивство останньої відомої пари птахів у 1844 році на острові Ельдей.
Ще до поїздки в Ісландію я вирішила побачити місце останнього гніздування гагарок. Ельдей розташований у 10 милях від півострова Рейк'янес, на південь від Рейк'явіка. Але організувати відвідини острова виявилося значно важче, ніж я собі планувала. Кожен, із ким я спілкувалася в Ісландії, казав, що ніхто ніколи туди не їздив. Зрештою, мій друг з Ісландії зв'язався зі своїм батьком, міністром у Рейк'явіку, який зв'язався зі своїм другом, котрий працює у природничому центрі в маленькому містечку на півострові Сандгерді. Керівник природничого центру Рейнір Свейнссон у свою чергу знайшов рибалку Халльдора Аурманнссона, який погодився взяти мене, але за умови, що погода буде хорошою; у дощову або вітряну погоду поїздка була б надто небезпечною й сприятливою для морської хвороби, а він не хотів ризикувати.
На щастя, погода в намічений день виявилася чудовою. Я зустріла Свейнссона в природничому центрі, де розміщено виставку французького дослідника Жана-Батиста Шарко (він загинув, коли його судно, невдало назване Pourquoi-Pas [5] , 1936 року затонуло поблизу півострова Сандгерді). Ми пройшлися до гавані та знайшли Аурманнссона, коли той завантажував рундук на свій човен Stella. Рибалка пояснив, що в рундуці додатковий рятувальний пліт. «Правила», – знизав він плечими. Аурманнссон також узяв із собою партнера-рибалку й холодильник, повний мінеральної води і печива. Йому, здавалося, було приємно здійснити поїздку, не пов'язану з тріскою.
Ми вийшли з гавані й попрямували на південь, навколо півострова Рейк'янес. Повітря було досить ясним для того, щоб побачити засніжену вершину Снайфетльсйокютль, до якої було більше 60 миль. (Для англомовної людини Снайфетльсйокютль, імовірно, є найбільш відомим як місце, де герой повісті Жюля Верна «Подорож до центру Землі» знаходить тунель через земну кулю). Проте Ельдею, зі значно коротшою назвою, ніж Снайфетльсйокютль, ще не було видно. Свейнссон пояснив, що назва Ельдей означає «вогняний острів». Він додав, що хоча провів усе своє життя в цьому районі, ніколи раніше не бував на Ельдеї. Він узяв із собою коштовну камеру й робив знімки більш-менш безперервно.
Поки Свейнссон фотографував, ми розмовляли з Аурманнссоном у невеликій каюті Stella. Я була заінтригованою, побачивши, що він має зовсім різні очі: одне синє, інше каре. Він жив із ловлі тріски за допомогою линви довжиною шість миль із 12 тисячами гачків. Наживку на гачки насаджував його батько, і ця робота тривала майже два дні. Хороший улов може важити більше семи тонн. Аурманнссон часто спав на Stella, оснащеній мікрохвильовою піччю та двома тоненькими ліжками.
Після того, як птахи острова Фанк були засолені, обскубані й засмажені у фритюрі до забуття, у світі лишилася тільки одна значна колонія безкрилих гагарок на острові Гейрфюгльаскер (або Скеля безкрилих гагарок), який знаходиться у 30 милях від півострова Рейк'янес у південно-західній Ісландії. Багато до лиха гагарок додало виверження вулкану, яке зруйнувало Гейрфюгльаскер у 1830 році. Воно залишило птахам єдиний самотній притулок, маленький острівець, відомий як Ельдей. До цього часу безкрила гагарка натрапила на нову загрозу – власну малочисельність. Шкури та яйця жадібно вишуковували джентльмени, на кшталт графа Рабена, які хотіли заповнити свої колекції. Заслугою таких «ентузіастів» було вбивство останньої відомої пари птахів у 1844 році на острові Ельдей.
Ще до поїздки в Ісландію я вирішила побачити місце останнього гніздування гагарок. Ельдей розташований у 10 милях від півострова Рейк'янес, на південь від Рейк'явіка. Але організувати відвідини острова виявилося значно важче, ніж я собі планувала. Кожен, із ким я спілкувалася в Ісландії, казав, що ніхто ніколи туди не їздив. Зрештою, мій друг з Ісландії зв'язався зі своїм батьком, міністром у Рейк'явіку, який зв'язався зі своїм другом, котрий працює у природничому центрі в маленькому містечку на півострові Сандгерді. Керівник природничого центру Рейнір Свейнссон у свою чергу знайшов рибалку Халльдора Аурманнссона, який погодився взяти мене, але за умови, що погода буде хорошою; у дощову або вітряну погоду поїздка була б надто небезпечною й сприятливою для морської хвороби, а він не хотів ризикувати.
На щастя, погода в намічений день виявилася чудовою. Я зустріла Свейнссона в природничому центрі, де розміщено виставку французького дослідника Жана-Батиста Шарко (він загинув, коли його судно, невдало назване Pourquoi-Pas [5] , 1936 року затонуло поблизу півострова Сандгерді). Ми пройшлися до гавані та знайшли Аурманнссона, коли той завантажував рундук на свій човен Stella. Рибалка пояснив, що в рундуці додатковий рятувальний пліт. «Правила», – знизав він плечими. Аурманнссон також узяв із собою партнера-рибалку й холодильник, повний мінеральної води і печива. Йому, здавалося, було приємно здійснити поїздку, не пов'язану з тріскою.
Ми вийшли з гавані й попрямували на південь, навколо півострова Рейк'янес. Повітря було досить ясним для того, щоб побачити засніжену вершину Снайфетльсйокютль, до якої було більше 60 миль. (Для англомовної людини Снайфетльсйокютль, імовірно, є найбільш відомим як місце, де герой повісті Жюля Верна «Подорож до центру Землі» знаходить тунель через земну кулю). Проте Ельдею, зі значно коротшою назвою, ніж Снайфетльсйокютль, ще не було видно. Свейнссон пояснив, що назва Ельдей означає «вогняний острів». Він додав, що хоча провів усе своє життя в цьому районі, ніколи раніше не бував на Ельдеї. Він узяв із собою коштовну камеру й робив знімки більш-менш безперервно.
Поки Свейнссон фотографував, ми розмовляли з Аурманнссоном у невеликій каюті Stella. Я була заінтригованою, побачивши, що він має зовсім різні очі: одне синє, інше каре. Він жив із ловлі тріски за допомогою линви довжиною шість миль із 12 тисячами гачків. Наживку на гачки насаджував його батько, і ця робота тривала майже два дні. Хороший улов може важити більше семи тонн. Аурманнссон часто спав на Stella, оснащеній мікрохвильовою піччю та двома тоненькими ліжками.
Острів Ельдей
Через деякий час Ельдей з'явився на горизонті. Острів був схожий на основу величезної колони або гігантський п'єдестал, що чекає на ще більш гігантську статую. Коли ми підійшли приблизно на милю, я побачила, що верхня частина острова, яка здалеку здавалася пласкою, насправді була нахилена на кут близько 10 градусів. Ми наближалися з більш невигідного положення, щоб оглянути всю поверхню. Острів був білий і, здавалося, укритий брижами.
Коли ми підійшли ближче, я зрозуміла, що брижі – то птахи – їх було так багато, що здавалося, ніби острів укрили ковдрою – а коли ми підійшли ще ближче, я побачила, що то були баклани – елегантні істоти з довгими шиями, кремовими голівками й конічними дзьобами. Свейнссон пояснив, що Ельдей є домівкою для однієї з найбільших у світі колоній північних бакланів – близько 30 тис. пар. Він вказав на пірамідальну структуру на вершині острова. Це – підставка для веб-камери, яку встановила Агенція з навколишнього середовища Ісландії. Очікували, що камера наживо показуватиме бакланів орнітологам-любителям, але вона не функціонувала, як задумувалося.
«Птахам не подобається ця камера, – сказав Свейнссон. – Тому вони літають над нею й спорожняються на неї». Гуано 30 тис. пар бакланів зробило острів схожим на покритий глазурованою ваніллю.
Через бакланів і, можливо, також через історію острова, відвідувачам заборонено сходити на Ельдей без спеціального дозволу (який важко отримати). Дізнавшись про це, я була розчарована, але підійшовши впритул і побачивши, з якою силою море б'є у скелі, я відчула полегшення.
Останніми, хто бачив безкрилих гагарок живими, були близько десятка ісландців, які здійснили поїздку в Ельдей на гребному човні. Вони вийшли одного вечора в червні 1844 року, гребли всю ніч і дісталися острова наступного ранку. Насилу трьом чоловікам вдалося вилізти на берег в єдиноможливому для висадки місці – на невелику шельфову скелю, яка простягається від острова на північний схід. (Четвертий чоловік, який повинен був піти з ними, відмовився, адже це було дуже небезпечно). На той час популяція гагарок острова, яка ніколи не була дуже великою, вірогідно, складалася з однієї пари птахів і одного яйця. Побачивши людей, птиці намагалися втекти, але були занадто повільними. Протягом декількох хвилин ісландці схопили птахів і задушили їх. Вони побачили, що яйце дало тріщину, ймовірно, у ході переслідування, і залишили його. Двом чоловікам вдалося повернутися назад у човен; третього довелося тягти на канаті по хвилях.
Подробиці останніх хвилин життя безкрилих гагарок, у тому числі імена людей, які вбили птахів – Сігурд Ісельфссон, Кетіль Кетільссон і Йоун Брандссон – відомі, бо 14 років потому, влітку 1858 року, двоє британських натуралістів вирушили в Ісландію у пошуках гагарок. Старший, Джон Вуллі, був лікарем і завзятим колекціонером яєць; молодший, Альфред Ньютон, працював співробітником Кембридзького університету і скоро мав стати його першим професором зоології. Ці двоє провели кілька тижнів на півострові Рейк'янес, недалеко від місця, де зараз розташований міжнародний аеропорт Ісландії, і протягом цього часу вони переговорили майже з усіма, хто будь-коли бачив гагарок чи навіть просто чув про них, у тому числі з кількома чоловіками, котрі брали участь в експедиції 1844 року.
Коли ми підійшли ближче, я зрозуміла, що брижі – то птахи – їх було так багато, що здавалося, ніби острів укрили ковдрою – а коли ми підійшли ще ближче, я побачила, що то були баклани – елегантні істоти з довгими шиями, кремовими голівками й конічними дзьобами. Свейнссон пояснив, що Ельдей є домівкою для однієї з найбільших у світі колоній північних бакланів – близько 30 тис. пар. Він вказав на пірамідальну структуру на вершині острова. Це – підставка для веб-камери, яку встановила Агенція з навколишнього середовища Ісландії. Очікували, що камера наживо показуватиме бакланів орнітологам-любителям, але вона не функціонувала, як задумувалося.
«Птахам не подобається ця камера, – сказав Свейнссон. – Тому вони літають над нею й спорожняються на неї». Гуано 30 тис. пар бакланів зробило острів схожим на покритий глазурованою ваніллю.
Через бакланів і, можливо, також через історію острова, відвідувачам заборонено сходити на Ельдей без спеціального дозволу (який важко отримати). Дізнавшись про це, я була розчарована, але підійшовши впритул і побачивши, з якою силою море б'є у скелі, я відчула полегшення.
Останніми, хто бачив безкрилих гагарок живими, були близько десятка ісландців, які здійснили поїздку в Ельдей на гребному човні. Вони вийшли одного вечора в червні 1844 року, гребли всю ніч і дісталися острова наступного ранку. Насилу трьом чоловікам вдалося вилізти на берег в єдиноможливому для висадки місці – на невелику шельфову скелю, яка простягається від острова на північний схід. (Четвертий чоловік, який повинен був піти з ними, відмовився, адже це було дуже небезпечно). На той час популяція гагарок острова, яка ніколи не була дуже великою, вірогідно, складалася з однієї пари птахів і одного яйця. Побачивши людей, птиці намагалися втекти, але були занадто повільними. Протягом декількох хвилин ісландці схопили птахів і задушили їх. Вони побачили, що яйце дало тріщину, ймовірно, у ході переслідування, і залишили його. Двом чоловікам вдалося повернутися назад у човен; третього довелося тягти на канаті по хвилях.
Подробиці останніх хвилин життя безкрилих гагарок, у тому числі імена людей, які вбили птахів – Сігурд Ісельфссон, Кетіль Кетільссон і Йоун Брандссон – відомі, бо 14 років потому, влітку 1858 року, двоє британських натуралістів вирушили в Ісландію у пошуках гагарок. Старший, Джон Вуллі, був лікарем і завзятим колекціонером яєць; молодший, Альфред Ньютон, працював співробітником Кембридзького університету і скоро мав стати його першим професором зоології. Ці двоє провели кілька тижнів на півострові Рейк'янес, недалеко від місця, де зараз розташований міжнародний аеропорт Ісландії, і протягом цього часу вони переговорили майже з усіма, хто будь-коли бачив гагарок чи навіть просто чув про них, у тому числі з кількома чоловіками, котрі брали участь в експедиції 1844 року.
Безкрилі гагарки відкладали лише по одному яйцю на рік
Вуллі та Ньютон дізналися, що пара птахів, убита під час цього пікніку, була продана дилеру за суму, рівну близько дев'яти фунтам стерлінгів. Нутрощі птахів відправили до Королівського музею у Копенгагені; ніхто не міг сказати, що трапилося зі шкірою. (Подальше розслідування простежило шкіру самки до гагарки, виставленої зараз у Музеї природничої історії в Лос-Анджелесі).
Вуллі й Ньютон сподівалися дійти до Ельдею самотужки. Проте погана погода завадила їм. «Човни й люди були найняті, запаси завантажені, але не випало жодної можливості висадитися, – напише пізніше Ньютон. – Із важким серцем ми усвідомили, що сезон утрачено».
Вуллі помер незабаром після повернення до Англії. Щодо Ньютона, то виявилося, що досвід поїздки змінив його життя. Зоолог дійшов висновку, що гагарка зникла – «для всіх практичних цілей, отже, ми можемо говорити про неї в минулому часі» – і він розробив те, що один біограф назвав «своєрідною привабливістю» у «вимерлих і зникаючих фаунах». Ньютон зрозумів, що птахи, які розводяться вздовж довгого узбережжя Великої Британії, також були в небезпеці; він зазначив, що їх розстрілюють заради спортивного інтересу у великих кількостях.
«Убитий птах – це предок, – зазначав Ньютон у своєму зверненні до Британської асоціації сприяння розвитку науки. – Ми користуємося найсвятішими інстинктами підстерегти його і, позбавляючи предка життя, прирікаємо безпорадне потомство на найнещаснішу голодну смерть. Якщо це не жорстокість, то що?» Ньютон переконував у необхідності заборони на полювання під час репродуктивного сезону, і його лобіювання призвело до одного з перших законів, спрямованих на те, що сьогодні назвали б охороною природи: Закону про збереження морських птахів.
Між іншим, перша стаття Дарвіна про природний добір з'явилася у пресі, якраз коли Ньютон повертався додому з Ісландії. Стаття в журналі «Праці Товариства Ліннея» була опублікована – за сприяння Лайелла – поспіхом відразу після того, як Дарвін дізнався, що молодий натураліст на ім'я Альфред Рассел Воллес мав подібну думку. (Стаття Воллеса з'явилася в тому ж номері журналу). Ньютон читав есе Дарвіна незабаром після його виходу, не лягаючи спати до пізньої ночі, щоб закінчити, і відразу ж став новонаверненим. «Воно явилося до мене, як пряме одкровення вищої сили, – згадував він пізніше, – і я прокинувся наступного ранку свідомий, що кінець усіх таємниць був у простій фразі «природний добір»». Він писав другові, що Дарвін розробив випадок «чистого й непідсолодженого дарвінізму». Кількома роками пізніше Ньютон і Дарвін стали партнерами з листування; одного разу Ньютон відправив Дарвіну лапу хворої куріпки, яка, на його думку, могла становити інтерес, і врешті-решт двоє вчених зустрілися.
Чи була безкрила гагарка предметом їхніх розмов – не відомо. Вона не згадується у збереженому листуванні Ньютона й Дарвіна, і Дарвін не згадує пташку або її недавню загибель у жодному зі своїх інших творів. Але Дарвін мав бути в курсі щодо вимирання, спричиненого людиною. На Галапагоських островах він особисто був свідком, якщо не точного випадку вимирання в дії, то чогось дуже подібного.
Дарвін відвідав архіпелаг восени 1835 року, після майже чотирирічного плавання на Beagle. На острові Чарльза – тепер Флореана – він зустрів англійця на ім'я Ніколас Лоусон, який виконував обов'язки губернатора Галапагоських островів, а також працював доглядачем невеликої, скоріше жалюгідної виправної колонії. Корисна інформація переповнювала Лоусона. Серед фактів, котрі англієць повідав Дарвіну, був такий, що на кожному острові Галапагоського архіпелагу черепахи мали різні за формою панцирі. На основі цього Лоусон стверджував, що може «визначити, з якого острова походить будь-яка черепаха». Лоусон також повідомив Дарвіну, що дні черепах злічені. Острови часто відвідували китобійні судна, які забирали з собою величезних тварин як рухомі запаси провізії. Якраз кілька років тому фрегат, що відвідував острів Чарльза, відійшов із трюмом, забитим 200 черепахами. У результаті, зазначив Дарвін у своєму щоденнику, «ці цифри були набагато занижені». На час перебування Besgle на острові Чарльза черепах стало так мало, що Дарвін, здається, не бачив жодної. Лоусон передбачив, що черепаха Чарльза, відома сьогодні за науковою назвою Chelonoidis elephantopus, повністю зникне протягом 20 років. Насправді, вона зникла менш ніж за 10. (Належність Chelonoidis elephantopus до окремого виду чи підвиду досі викликає дискусії).
Знайомство Дарвіна з вимиранням, спричиненим людиною, також простежується з «Походження видів». В одному з багатьох пасажів, де він висловлює презирство до катастрофістів, Дарвін відзначає, що тварини неминуче стають рідкісними, перш ніж вимирають: «Ми знаємо, що це відбувалося з тими тваринами, які були винищені або локально, або повністю за сприяння людини». Це короткий натяк, який своєю стислістю наводить на роздуми. Дарвін припускає, що його читачі знайомі з такими «подіями» й уже звикли до них. Він сам, здається, не вбачає нічого примітного або тривожного в цьому. Але, звичайно, вимирання, спричинене людиною, є тривожним із багатьох причин, деякі з них стосуються власної теорії Дарвіна, і дивно, що такий дослідник, як розумний і самокритичний Дарвін, не помітив цього.
У «Походженні» вчений не наводить жодної відмінності між людиною та іншими організмами. Як визнав він і багато його сучасників, ця еквівалентність була найрадикальнішим із аспектів його роботи. Люди, як і будь-які інші види, походять, зі змінами, від більш давніх предків. Навіть ті якості, які, здавалося, відрізняють людей один від одного – мова, мудрість, почуття добра і зла – розвинулися таким же чином, як і інші адаптивні ознаки: подовжені дзьоби або більш гострі різці. У центрі теорії Дарвіна, як висловився один із його біографів, є «заперечення особливого статусу людства».
І те, що справджувалося для еволюції, є також справедливим для вимирання, оскільки, згідно з Дарвіном, останнє було лише побічним ефектом від першого. Види знищуються так само, як і створюються, і – «з причин, що повільно діють і все ще існують», тобто за рахунок конкуренції і природного добору; для виклику будь-якого іншого механізму немає нічого, крім містифікації. Але в чому тоді сенс таких випадків, як з безкрилою гагаркою або черепахою з острова Чарльз, або, щоб продовжити список, вимерлою птицею додо чи морською коровою Стеллера? Ці тварини, очевидно, не були витіснені конкурентними видами, які поступово розвивали деяку конкурентну перевагу. Усі вони були вбиті тим же видом, і всі досить раптово – у випадку безкрилої гагарки й черепахи острова Чарльз – протягом власного життя Дарвіна. Або мала бути окрема категорія для виродження, спричиненого людиною, і в цьому випадку люди дійсно заслуговували на «особливий статус», як істоти поза природою, або простір в природному порядку мав бути створений для катаклізму – і в цьому випадку Кюв'є, на жаль, був правий.
[1] Уніформіст −прихильник уніформізму, історичної геологічної гіпотези, згідно з якою в геологічному минулому діяли ті ж сили і з тією ж інтенсивністю, що й у сучасну епоху. – Прим. ред.
[2] Стівен Пінкер (нар. 1954) – канадсько-американський науковець у галузі експериментальної психології та когнітивних наук, автор праць із популяризації науки. – Прим. ред.
[3] Пол Джексон Поллок (1912–1956), американський художник, один з визначних представників абстрактного експресіонізму. – Прим. ред.
[4] Американський зоолог Вордер Оллі (1885–1955) винайшов закономірність, згідно з якою об'єднання біологічних особин у групи з одного боку посилює конкуренцію між групами за харчові ресурси й життєвий простір, але з іншого – збільшує здатність виживання групи особин в цілому. – Прим. ред.
[5] Із французької – Чому б і ні . – Прим. ред.
Вуллі й Ньютон сподівалися дійти до Ельдею самотужки. Проте погана погода завадила їм. «Човни й люди були найняті, запаси завантажені, але не випало жодної можливості висадитися, – напише пізніше Ньютон. – Із важким серцем ми усвідомили, що сезон утрачено».
Вуллі помер незабаром після повернення до Англії. Щодо Ньютона, то виявилося, що досвід поїздки змінив його життя. Зоолог дійшов висновку, що гагарка зникла – «для всіх практичних цілей, отже, ми можемо говорити про неї в минулому часі» – і він розробив те, що один біограф назвав «своєрідною привабливістю» у «вимерлих і зникаючих фаунах». Ньютон зрозумів, що птахи, які розводяться вздовж довгого узбережжя Великої Британії, також були в небезпеці; він зазначив, що їх розстрілюють заради спортивного інтересу у великих кількостях.
«Убитий птах – це предок, – зазначав Ньютон у своєму зверненні до Британської асоціації сприяння розвитку науки. – Ми користуємося найсвятішими інстинктами підстерегти його і, позбавляючи предка життя, прирікаємо безпорадне потомство на найнещаснішу голодну смерть. Якщо це не жорстокість, то що?» Ньютон переконував у необхідності заборони на полювання під час репродуктивного сезону, і його лобіювання призвело до одного з перших законів, спрямованих на те, що сьогодні назвали б охороною природи: Закону про збереження морських птахів.
Між іншим, перша стаття Дарвіна про природний добір з'явилася у пресі, якраз коли Ньютон повертався додому з Ісландії. Стаття в журналі «Праці Товариства Ліннея» була опублікована – за сприяння Лайелла – поспіхом відразу після того, як Дарвін дізнався, що молодий натураліст на ім'я Альфред Рассел Воллес мав подібну думку. (Стаття Воллеса з'явилася в тому ж номері журналу). Ньютон читав есе Дарвіна незабаром після його виходу, не лягаючи спати до пізньої ночі, щоб закінчити, і відразу ж став новонаверненим. «Воно явилося до мене, як пряме одкровення вищої сили, – згадував він пізніше, – і я прокинувся наступного ранку свідомий, що кінець усіх таємниць був у простій фразі «природний добір»». Він писав другові, що Дарвін розробив випадок «чистого й непідсолодженого дарвінізму». Кількома роками пізніше Ньютон і Дарвін стали партнерами з листування; одного разу Ньютон відправив Дарвіну лапу хворої куріпки, яка, на його думку, могла становити інтерес, і врешті-решт двоє вчених зустрілися.
Чи була безкрила гагарка предметом їхніх розмов – не відомо. Вона не згадується у збереженому листуванні Ньютона й Дарвіна, і Дарвін не згадує пташку або її недавню загибель у жодному зі своїх інших творів. Але Дарвін мав бути в курсі щодо вимирання, спричиненого людиною. На Галапагоських островах він особисто був свідком, якщо не точного випадку вимирання в дії, то чогось дуже подібного.
Дарвін відвідав архіпелаг восени 1835 року, після майже чотирирічного плавання на Beagle. На острові Чарльза – тепер Флореана – він зустрів англійця на ім'я Ніколас Лоусон, який виконував обов'язки губернатора Галапагоських островів, а також працював доглядачем невеликої, скоріше жалюгідної виправної колонії. Корисна інформація переповнювала Лоусона. Серед фактів, котрі англієць повідав Дарвіну, був такий, що на кожному острові Галапагоського архіпелагу черепахи мали різні за формою панцирі. На основі цього Лоусон стверджував, що може «визначити, з якого острова походить будь-яка черепаха». Лоусон також повідомив Дарвіну, що дні черепах злічені. Острови часто відвідували китобійні судна, які забирали з собою величезних тварин як рухомі запаси провізії. Якраз кілька років тому фрегат, що відвідував острів Чарльза, відійшов із трюмом, забитим 200 черепахами. У результаті, зазначив Дарвін у своєму щоденнику, «ці цифри були набагато занижені». На час перебування Besgle на острові Чарльза черепах стало так мало, що Дарвін, здається, не бачив жодної. Лоусон передбачив, що черепаха Чарльза, відома сьогодні за науковою назвою Chelonoidis elephantopus, повністю зникне протягом 20 років. Насправді, вона зникла менш ніж за 10. (Належність Chelonoidis elephantopus до окремого виду чи підвиду досі викликає дискусії).
Знайомство Дарвіна з вимиранням, спричиненим людиною, також простежується з «Походження видів». В одному з багатьох пасажів, де він висловлює презирство до катастрофістів, Дарвін відзначає, що тварини неминуче стають рідкісними, перш ніж вимирають: «Ми знаємо, що це відбувалося з тими тваринами, які були винищені або локально, або повністю за сприяння людини». Це короткий натяк, який своєю стислістю наводить на роздуми. Дарвін припускає, що його читачі знайомі з такими «подіями» й уже звикли до них. Він сам, здається, не вбачає нічого примітного або тривожного в цьому. Але, звичайно, вимирання, спричинене людиною, є тривожним із багатьох причин, деякі з них стосуються власної теорії Дарвіна, і дивно, що такий дослідник, як розумний і самокритичний Дарвін, не помітив цього.
У «Походженні» вчений не наводить жодної відмінності між людиною та іншими організмами. Як визнав він і багато його сучасників, ця еквівалентність була найрадикальнішим із аспектів його роботи. Люди, як і будь-які інші види, походять, зі змінами, від більш давніх предків. Навіть ті якості, які, здавалося, відрізняють людей один від одного – мова, мудрість, почуття добра і зла – розвинулися таким же чином, як і інші адаптивні ознаки: подовжені дзьоби або більш гострі різці. У центрі теорії Дарвіна, як висловився один із його біографів, є «заперечення особливого статусу людства».
І те, що справджувалося для еволюції, є також справедливим для вимирання, оскільки, згідно з Дарвіном, останнє було лише побічним ефектом від першого. Види знищуються так само, як і створюються, і – «з причин, що повільно діють і все ще існують», тобто за рахунок конкуренції і природного добору; для виклику будь-якого іншого механізму немає нічого, крім містифікації. Але в чому тоді сенс таких випадків, як з безкрилою гагаркою або черепахою з острова Чарльз, або, щоб продовжити список, вимерлою птицею додо чи морською коровою Стеллера? Ці тварини, очевидно, не були витіснені конкурентними видами, які поступово розвивали деяку конкурентну перевагу. Усі вони були вбиті тим же видом, і всі досить раптово – у випадку безкрилої гагарки й черепахи острова Чарльз – протягом власного життя Дарвіна. Або мала бути окрема категорія для виродження, спричиненого людиною, і в цьому випадку люди дійсно заслуговували на «особливий статус», як істоти поза природою, або простір в природному порядку мав бути створений для катаклізму – і в цьому випадку Кюв'є, на жаль, був правий.
[1] Уніформіст −прихильник уніформізму, історичної геологічної гіпотези, згідно з якою в геологічному минулому діяли ті ж сили і з тією ж інтенсивністю, що й у сучасну епоху. – Прим. ред.
[2] Стівен Пінкер (нар. 1954) – канадсько-американський науковець у галузі експериментальної психології та когнітивних наук, автор праць із популяризації науки. – Прим. ред.
[3] Пол Джексон Поллок (1912–1956), американський художник, один з визначних представників абстрактного експресіонізму. – Прим. ред.
[4] Американський зоолог Вордер Оллі (1885–1955) винайшов закономірність, згідно з якою об'єднання біологічних особин у групи з одного боку посилює конкуренцію між групами за харчові ресурси й життєвий простір, але з іншого – збільшує здатність виживання групи особин в цілому. – Прим. ред.
[5] Із французької – Чому б і ні . – Прим. ред.
