Вуллі та Ньютон дізналися, що пара птахів, убита під час цього пікніку, була продана дилеру за суму, рівну близько дев'яти фунтам стерлінгів. Нутрощі птахів відправили до Королівського музею у Копенгагені; ніхто не міг сказати, що трапилося зі шкірою. (Подальше розслідування простежило шкіру самки до гагарки, виставленої зараз у Музеї природничої історії в Лос-Анджелесі).
Вуллі й Ньютон сподівалися дійти до Ельдею самотужки. Проте погана погода завадила їм. «Човни й люди були найняті, запаси завантажені, але не випало жодної можливості висадитися, – напише пізніше Ньютон. – Із важким серцем ми усвідомили, що сезон утрачено».
Вуллі помер незабаром після повернення до Англії. Щодо Ньютона, то виявилося, що досвід поїздки змінив його життя. Зоолог дійшов висновку, що гагарка зникла – «для всіх практичних цілей, отже, ми можемо говорити про неї в минулому часі» – і він розробив те, що один біограф назвав «своєрідною привабливістю» у «вимерлих і зникаючих фаунах». Ньютон зрозумів, що птахи, які розводяться вздовж довгого узбережжя Великої Британії, також були в небезпеці; він зазначив, що їх розстрілюють заради спортивного інтересу у великих кількостях.
«Убитий птах – це предок, – зазначав Ньютон у своєму зверненні до Британської асоціації сприяння розвитку науки. – Ми користуємося найсвятішими інстинктами підстерегти його і, позбавляючи предка життя, прирікаємо безпорадне потомство на найнещаснішу голодну смерть. Якщо це не жорстокість, то що?» Ньютон переконував у необхідності заборони на полювання під час репродуктивного сезону, і його лобіювання призвело до одного з перших законів, спрямованих на те, що сьогодні назвали б охороною природи: Закону про збереження морських птахів.
Між іншим, перша стаття Дарвіна про природний добір з'явилася у пресі, якраз коли Ньютон повертався додому з Ісландії. Стаття в журналі «Праці Товариства Ліннея» була опублікована – за сприяння Лайелла – поспіхом відразу після того, як Дарвін дізнався, що молодий натураліст на ім'я Альфред Рассел Воллес мав подібну думку. (Стаття Воллеса з'явилася в тому ж номері журналу). Ньютон читав есе Дарвіна незабаром після його виходу, не лягаючи спати до пізньої ночі, щоб закінчити, і відразу ж став новонаверненим. «Воно явилося до мене, як пряме одкровення вищої сили, – згадував він пізніше, – і я прокинувся наступного ранку свідомий, що кінець усіх таємниць був у простій фразі «природний добір»». Він писав другові, що Дарвін розробив випадок «чистого й непідсолодженого дарвінізму». Кількома роками пізніше Ньютон і Дарвін стали партнерами з листування; одного разу Ньютон відправив Дарвіну лапу хворої куріпки, яка, на його думку, могла становити інтерес, і врешті-решт двоє вчених зустрілися.
Чи була безкрила гагарка предметом їхніх розмов – не відомо. Вона не згадується у збереженому листуванні Ньютона й Дарвіна, і Дарвін не згадує пташку або її недавню загибель у жодному зі своїх інших творів. Але Дарвін мав бути в курсі щодо вимирання, спричиненого людиною. На Галапагоських островах він особисто був свідком, якщо не точного випадку вимирання в дії, то чогось дуже подібного.
Дарвін відвідав архіпелаг восени 1835 року, після майже чотирирічного плавання на Beagle. На острові Чарльза – тепер Флореана – він зустрів англійця на ім'я Ніколас Лоусон, який виконував обов'язки губернатора Галапагоських островів, а також працював доглядачем невеликої, скоріше жалюгідної виправної колонії. Корисна інформація переповнювала Лоусона. Серед фактів, котрі англієць повідав Дарвіну, був такий, що на кожному острові Галапагоського архіпелагу черепахи мали різні за формою панцирі. На основі цього Лоусон стверджував, що може «визначити, з якого острова походить будь-яка черепаха». Лоусон також повідомив Дарвіну, що дні черепах злічені. Острови часто відвідували китобійні судна, які забирали з собою величезних тварин як рухомі запаси провізії. Якраз кілька років тому фрегат, що відвідував острів Чарльза, відійшов із трюмом, забитим 200 черепахами. У результаті, зазначив Дарвін у своєму щоденнику, «ці цифри були набагато занижені». На час перебування Besgle на острові Чарльза черепах стало так мало, що Дарвін, здається, не бачив жодної. Лоусон передбачив, що черепаха Чарльза, відома сьогодні за науковою назвою Chelonoidis elephantopus, повністю зникне протягом 20 років. Насправді, вона зникла менш ніж за 10. (Належність Chelonoidis elephantopus до окремого виду чи підвиду досі викликає дискусії).
Знайомство Дарвіна з вимиранням, спричиненим людиною, також простежується з «Походження видів». В одному з багатьох пасажів, де він висловлює презирство до катастрофістів, Дарвін відзначає, що тварини неминуче стають рідкісними, перш ніж вимирають: «Ми знаємо, що це відбувалося з тими тваринами, які були винищені або локально, або повністю за сприяння людини». Це короткий натяк, який своєю стислістю наводить на роздуми. Дарвін припускає, що його читачі знайомі з такими «подіями» й уже звикли до них. Він сам, здається, не вбачає нічого примітного або тривожного в цьому. Але, звичайно, вимирання, спричинене людиною, є тривожним із багатьох причин, деякі з них стосуються власної теорії Дарвіна, і дивно, що такий дослідник, як розумний і самокритичний Дарвін, не помітив цього.
У «Походженні» вчений не наводить жодної відмінності між людиною та іншими організмами. Як визнав він і багато його сучасників, ця еквівалентність була найрадикальнішим із аспектів його роботи. Люди, як і будь-які інші види, походять, зі змінами, від більш давніх предків. Навіть ті якості, які, здавалося, відрізняють людей один від одного – мова, мудрість, почуття добра і зла – розвинулися таким же чином, як і інші адаптивні ознаки: подовжені дзьоби або більш гострі різці. У центрі теорії Дарвіна, як висловився один із його біографів, є «заперечення особливого статусу людства».
І те, що справджувалося для еволюції, є також справедливим для вимирання, оскільки, згідно з Дарвіном, останнє було лише побічним ефектом від першого. Види знищуються так само, як і створюються, і – «з причин, що повільно діють і все ще існують», тобто за рахунок конкуренції і природного добору; для виклику будь-якого іншого механізму немає нічого, крім містифікації. Але в чому тоді сенс таких випадків, як з безкрилою гагаркою або черепахою з острова Чарльз, або, щоб продовжити список, вимерлою птицею додо чи морською коровою Стеллера? Ці тварини, очевидно, не були витіснені конкурентними видами, які поступово розвивали деяку конкурентну перевагу. Усі вони були вбиті тим же видом, і всі досить раптово – у випадку безкрилої гагарки й черепахи острова Чарльз – протягом власного життя Дарвіна. Або мала бути окрема категорія для виродження, спричиненого людиною, і в цьому випадку люди дійсно заслуговували на «особливий статус», як істоти поза природою, або простір в природному порядку мав бути створений для катаклізму – і в цьому випадку Кюв'є, на жаль, був правий.
[1] Уніформіст −прихильник уніформізму, історичної геологічної гіпотези, згідно з якою в геологічному минулому діяли ті ж сили і з тією ж інтенсивністю, що й у сучасну епоху. – Прим. ред.
[2] Стівен Пінкер (нар. 1954) – канадсько-американський науковець у галузі експериментальної психології та когнітивних наук, автор праць із популяризації науки. – Прим. ред.
[3] Пол Джексон Поллок (1912–1956), американський художник, один з визначних представників абстрактного експресіонізму. – Прим. ред.
[4] Американський зоолог Вордер Оллі (1885–1955) винайшов закономірність, згідно з якою об'єднання біологічних особин у групи з одного боку посилює конкуренцію між групами за харчові ресурси й життєвий простір, але з іншого – збільшує здатність виживання групи особин в цілому. – Прим. ред.
[5] Із французької – Чому б і ні . – Прим. ред.